Фашизм це громадсько-політичний рух, що виник на початку 20 ст. Його зародження було пов`язано з консервативною реакцією на стрімкі зміни у суспільстві – індустріалізацією наприкінці ХІХ сторіччя, концентрацією фінансової і підприємницької власності, корумпованістю політичної еліти яка захищала саме володарів цієї власності.
Психологічною основою для зростання фашистських настроїв стало явище, котре відомий філософ Еріх Фромм визначив як «втечу від свободи». Пересічна людина відчуваючи самотність і безпорадність в суспільстві, де над нею панують безликі економічні закони і безмежні бюрократичні інстанції, а традиційні зв`язки з її соціальним оточенням розірвані або розмиті. Тому ця людина відчуває потребу у заміні суспільства. У європейських країнах ХХ сторіччя люди знаходили у відчутті дотичності до нації, в авторитарній або тоталітарній ідеології. На цих почуттях паразитували тодішні лідери фашистських, націонал-соціалістичних та націонал-синдикалістських рухів, залучаючи своїх прихильників.
Як не дивно, подібну ситуацію маємо в сучасній Україні. За 70 років радянської влади було справді виведено нову «породу» людей – “совєтський народ”. Вихована на хибних комуністичних постулатах соціальної рівності, ця спільнота характеризується споживацьким ставленням до життя, довірі і, водночас, страху перед представниками влади, глибокому переконанні у інтернаціональну «дружбу народів».
Представники цієї спільноти звикли, що держава забезпечує роботу, стабільну зарплату, безкоштовне навчання і медичне обслуговування, 6 соток городу і пристойну пенсію. Пройшовши «павловську реформу», фінансові піраміди, руйнування промисловості і колгоспів вони ностальгують по «традиційному» радянському минулому, коли не потрібно було задумуватися над майбутнім – за тебе все вирішувала партія та її керманичі, а твоє завдання полягало у сумлінній праці на благо соціалістичної батьківщини. В силу інтелектуальної обмеженості внаслідок виховання на комуністичних догмах ці люди не усвідомлюють, що «павловське кидалово», МММ-ми і руйнування економічного потенціалу проводили представники тієї самої партії, які нині знаходиться при владі на переважній частині бувшого СРСР.
Подібні настрої панували серед ремісників та селян Європи кінця ХІХ сторіччя, які під час наступу “дикого” капіталізму сумували за патріархальними засадами ремісничого цеху або сільської громади. Але у західних країнах цей сум вилився у бурхливі форми соціальних протестів, а в новітній Україні – в маніакальне голосування за “перефарбованих” представників діючи влади. Споживацьке ставлення «радянських людей» виявилося у повній неспроможності організувати будь-який протест за свої соціальні права. Натомість вічні сподівання на «доброго царя», справедливого барина, месію. Все це притаманне менталітету російської сільської общини. Тому не дивно, що схід і південь України, заселені після Голодомору переселенцями з російської “глибинки” стабільно голосують за комуністів та Партію регіонів.
Традиційна підміна понять, притаманна радянській пропаганді, виводить на перший план у цій ностальгії інтернаціоналізмові. “Гомо совєтікус” безмежно вірує, що у СРСР всі нації були рівні і жили дружно. Насправді під жупелом радянського інтернаціоналізму процвітав махровий російський нацизм. Переконливим свідченням того є три Голодомори в Україні і на тих теренах СРСР, де компактно проживали українці. Це Кубань, Білгородська, Курська, Воронежська, Ростовська і Саратовська області Росії. Крім того, проводилися репресії за національною ознакою навіть серед українських комуністів.
Не було економічної рівності серед народів СРСР. Ще з моменту заснування СРСР у 1922 році Сталін зробив послаблення для своїх земляків з Кавказу. Мотивуючи складними гірськими умовами ведення сільського господарства він добився від Ради Народних Комісарів зняття всіляких податків з місцевих селян. Не дивно, що на Кавказі і республіках Закавказзя колективізація пройшла тихо, мирно і без повстань як в Україні чи тій же Росії. Були зроблені поблажки і для місцевих ремісників. Цей стан речей зберігся і при наступних керманичах Країни Рад. Старше покоління пам`ятає, як всі ринки було забито торгівцями з південних республік, а в галантереях траплялися сорочки, спідниці, сумки, ремінці і гребінці з бірками, на котрих містилися екзотичні назви артілей із Закавказьких республік. Подібна підприємницька діяльність у слов’янських республіках жорстоко переслідувалась.
У Середній Азії, після придушення басмацького руху, все господарство було віддано на відкуп “червоним баям”. Червоні комісари, надіслані з Росії, доглядали за дотриманням ідеологічних догм та проведенням русифікації, а в господарських питаннях швидко корумпували і за хабарі закривали очі на зловживання місцевих можновладців.
А от у Якутії (республіка Соха) збройна боротьба за національну незалежність точилася аж до початку 30-х років і згасла лише з побудовою Комсомольська -на-Амурі і розгортанням таборів ГУЛАГУ.
Ще радянська цензура ретельно приховувала факти міжетнічних конфліктів за часів Хрущова та Брежнєва у Закарпатті між мадярами і циганами, у Молдові – між гагаузами та молдаванами. Безліч подібних конфліктів відбувалося на Кавказі, у Казахстані та Середній Азії. Скупі відомості про них деколи мали розголос як бійки між молодими хуліганами.
Але прихильники Партії регіонів мотивуються відкладеними назавжди у мізках картинками радянського телебачення з впевненими голосами дикторів, відсутністю негативу і оптимістичними фільмами. Звичайно, згадки про молодість з впевненістю у завтрашньому дні, гордістю за найбільшу в світі потужну країну, яка будувала світле майбутнє, беруть гору над лякаючим сьогоденням. І як відповідь на споконвічне питання «хто винен», політтехнологи Партії регіонів підсовують демократів, націоналістів, бандерівців. Причому у свідомості сумуючих за радянським часом це не поняття категорій, а просто лайка. Нема бажання з`ясовувати, що демократи – це перефарбовані комуністи, що націоналісти при владі ніколи не були і за що воювали бандерівці. Раз начальство з телеекрана сказало, то так воно і є.
Улюбленою передвиборною темою є питання мови. Спроби Ющенко вводити державну мову у школи і дитячі садочки на Півдні і в Донбасі сприймалося як утиски російської. Але нехай хтось спробує влаштуватись у цих регіонах на роботу, спілкуючись українською. Таку людину сприймуть вкрай підозріло, якщо не вороже, і під якимсь надуманим приводом відмовлять. Показовим є сюжет, який нещодавно було обійшов половину українських телеканалів. Двоє дівчат намагалися влаштуватись в салон-магазин, розмовляючи з менеджером українською. Їм дали зрозуміти, що це дуже погано і відмовили. Власник закладу – член ПР. Маємо, наразі, основну ознаку нацизму: переслідування за національною, мовною або релігійною ознакою. І це в столиці незалежної України!
Тваринна ненависть до всього українського відчувається у виступах і кулуарних бесідах «регіоналів»: хохли, жлоби, галіцаї, бидло. Так само поводило себе керівництво гітлерівської Германії по відношенню до євреїв. Легкий камуфляж у вигляді україномовних Герман, Сухого та Олійника мало допомагає – населення все більше переконується, хто справжні фашисти в Україні.
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар